ІСТОРІЯ ЗАРІЧНЕНСЬКОГО ЗАКЛАДУ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ

У селі Богданівці, над Бузьким лиманом, був родинний маєток Богдановичів - він дістався у спадок матері Миколи Аркаса – Софії Петрівні Богданович. Помістя було чимале - більше 6 тисяч десятин. Сіяли зерно, розводили коней, овець, виробляли бринзу. Був сад, виноградник, розсадник, город. Працювали млин, кузня, майстерні. Тож для селян, яких було більше 600, ще 1860 року була влаштована батьками Миколи Аркаса початкова школа грамотності. Вона була при збудованій 1860 року Свято - Миколаївській церкві - домовій церкві Аркасівського роду, утримувалась на кошти Аркасів, а навчання велось, як і у всіх школах імперії, мовою російською. Мова та була чужою для богданівських селян, і Микола Аркас, розуміючи значення рідної мови у вихованні дітей, давно мріяв запровадити у Богданівській школі навчання українською мовою.

Врешті Микола Аркас зрозумів, що запровадити українську мову навчання у своїй школі офіційним шляхом йому не вдасться – імперські закони це виключають, і нема жодної лазівки в тій стіні. Проте впевненість у правоті своєї позиції, висока національна свідомість і громадянська мужність не дозволяли цьому чоловікові так просто здатися на ласку обставин, і він вирішує діяти нелегально. Без сумніву, брав до уваги Микола Аркас і революційні події, які вихлюпнули народне невдоволення вже 1905 року, і створення Державної думи – законодавчого органу, в якому депутати - українці організували Українську думську громаду, намагаючись впливати на прийняття нових демократичних законів.

Отож, коли на осінь 1906 року склалися більш-менш сприятливі обставини, Микола Аркас вирішив нелегально, без офіціального дозволу, запроваджувати у своїй школі рідну мову. Він вирішив лише замінити російські підручники на українські, ні у кого на це дозволу не питаючи.

Про екстраординарність цього факту свідчать, зокрема, слова з листа Миколі Аркасу його близького друга, відомого театрального діяча М.Кропивницького: “Будь ласка, не одмов сповісти мене, чи правда тому, що ти заснував у своїй слободі школу з українською народною мовою і як це пощастило? Навчи й мене, бо скортіло й мені заснувати невелику школу і в цім случаї найкраще придержатись одного напрямку”.

Цікаві деталі, що стосувалися школи Миколи Аркаса, залишив у своїх спогадах вчитель Аркасової школи Грачів : “Негайно були привезені книжки для навчання і позашкільного читання. Ось настав день, як зібралися діти, батьки, діди й декілька жінок. Прийшов піп, помолились Богу і почалось навчання. Ви бачили коли-небудь, як малій дитини куплять гарного гостинця або червону сорочку – як вона радіє? А Микола Миколайович вдесятеро більш був радий. Він бігав, турбувався, сміявся, цілував замурзаних кавунами (діло було восени) школярів і знову бігав, приводив свою родину; покладав надії, що ця школа буде матір’ю української школи. І дійсно, навчання пішло дуже гарно. Дітей було більше, ніж можна було прийняти. Цьому допомагало те, що Микола Миколайович ні разу не обійшовся, щоби не приголубити якогось з учнів та не прислати гостинців з міста...”

Валентин Шкварець пише, що «з осені 1906 р. всі діти, які поступили до школи М.Аркаса, стали навчатися по виданому у Києві українському букварю «Граматка» Норця. Норець - це псевдонім видатного українського педагога й освітнього діяча Тимофія Лубенця(1855-1936). Більше половини століття він був самовідданим працівником на освітній ниві, намагаючись запровадити навчання рідною мовою.

Розумовому розвитку й патріотичному вихованню дітей сприяли у школі М. Аркаса читання оповідань про історичне минуле українського народу, розповіді про козацтво, його героїчну боротьбу за волю. Вивчали діти доступні їхньому вікові поезії Тараса Шевченка, використовував учитель і матеріали з Шевченкового букваря. Для усних та письмових вправ учитель брав народні приказки, пісні, думи, казки. В основі естетичного виховання учнів лежала саме усна народна творчість - звучали й пісні, записані саме в Богданівці самим М.Аркасом та його сім’єю, дітей вчили бачити й розуміти прекрасне в народних традиціях, взаєминах з людьми та природою.

Вже через рік Микола Аркас писав у листі “Наслідки чудові: торік при тім самім вчителю діти вже на різдвяні свята пішли додому читаючи, тоді як раніше, поки затуркмачували їм голови російською грамотою, вони тільки о Великодніх святах ледве-ледве помацки могли розбиратися у книжках та й вчаться діти як свідчить вчитель, а головне батьки (які приходили дякувати мені за те, що у школі вчать рідною мовою), далеко охотніше, і легше їм… ”.

М. Аркас оповідав у листі до Хоменка, який прохав дати відомості про школу : “ Школа, що в мене в Богданівці, розпочала вже другий рік вчення усіх наук нашою українською мовою: читання, писання, арифметика і святе письмо”.

Микола Аркас був високоавторитетною особистістю в Миколаєві - син адмірала, Головного командира Чорноморського флоту й портів, який був другом самого царя. Миколу Аркаса тривалий час постійно обирали на посаду почесного мирового судді, його поважали за доброту душі, постійну готовність допомогти, за активну громадську та культурницьку діяльність, як автора опери й історичної праці, мецената концертів та вистав товариства “Просвіта, благодійника й громадянина. Тож певний час і школа у Богдановці з забороненою українською мовою навчання теж трималася саме на авторитеті Миколи Аркаса.

М. Лагута стверджує: “Через українську школу свідомість національно - українська настільки підвищилася, що мешканці села Богданівки почали з власної ініціативи виписувати газети “Громадська Думка”, “Рада”, “Рідний край” і зібрали в фонд будівництва пам’ятника Т.Г. Шевченку багато грошей”.

Таку важливу громадську справу не можна було приховати, тож не раз доводилося Миколі Аркасу, наїжджаючи в село, перш за все навідувати урядника, щоб той знову сховав під сукно “Дєло” про українську школу. “Довідалися якось про цю школу вороги України, - пише вчитель Грачів, - і стали насилати то приставів, то урядників, які немало робили болю Миколі Миколайовичу, забороняючи існування його власної дитини – школи. Але він, щоб захистити свою дитину, знав, що треба задовольняти тих п’явок – і через служащих висилав їм законвертованого листа, при якому додавав певну кількість грошей”.

Проте був у самій Богданівці ще один ревнивий служака царського престолу – сільській піп. На жаль, серед служителів російського православ’я багато було, і понині є, таких, які перш за все служили не Богові та людові, а імперським порядкам. Він був неграмотний, а української мови взагалі не тямив, тож йому й не знайшлося місця в українській школі. Микола Миколайович сам викладав дітям Закон Божий. Та й українське видання Біблії з’явилось. Тож піп і настрочив свого доноса кудись повище. Знову звертаємось до спогадів учителя : “З’явився пристав, припечатав школу і мене заарештував. М.М. Аркаса не було у Богданівці, але як тільки він довідався про це, зараз прислав у Варварівку до поліцая доглядачем листа з добрим додатком, і мене було випущено, але взято підписку, що я ніколи не буду вчити дітей українською мовою. Мене відпустили, але школи не відчинили. От так умерла люба дитина (школа) Миколи Миколайовича – мати української школи – в 1908 році”.

“Унікальним випадком існування за таких умов українського закладу була діяльність чотирирічної початкової школи у селі Богданівка Херсонської губернії. Школа працювала протягом 1906-1908 рр. на кошти колишнього ад’ютанта командира Чорноморського флоту, дійсного статського радника, почесного мирового судді, композитора, автора першої на Наддніпрянщині україномовної науково-популярної праці з історії України М.Аркаса” зазначено в посібнику “Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933” Ольги Василівни Сухомлинської (доньки славнозвісного педагога).

Це був перший вогник ще на підступах до майбутнього духовного полум’я відродження, ним стала саме єдина наша школа на Півдні України, Аркасова школа у Богданівці, мати шкіл українських ХХ століття.

Внаслідок Української національно–демократичної революції 1917 р. по всій Українській Народній Республіці почалося створення українських шкіл. У нашому селі, Старій Богданівні, при клубі було організовано пункт “лікнеп”, куди після тяжкої праці йшли дорослі, щоб навчитися читати і писати. Навчання грамоті здійснювалось безкоштовно. Школу разом із державними органами підтримували батьки учнів. Вони брали участь у ремонті шкільного приміщення (колишнього маєтку М. Аркаса), виготовляли інвентар.

З появою в 1927 році на селі комуни, була побудована нова школа. Розпочався всенародний похід на всеобуч. До 1928-29 навчального року зросла чисельність учнів у школі, хоча ще не всі діти шкільного віку були охоплені навчанням.

До 1932 року завершився перехід до загальної обов’язкової початкової освіти. Отже, були створені передумови для здійснення загальної семирічної освіти на селі. У 1933-34 навчальному році за партами сільської школи зменшилась кількість учнів. Це зумовлювалось масовим виселенням сімей куркулів за межі України та важким матеріальним становищем тих, хто залишився в селі. В цьому ж році в селі був відкритий інтернат для 10-ти безпритульних дітей. Після досягнення повноліття в селі залишилося троє з них. Зараз в селі Стара Богданівка проживає Перовська Софія Василівна, 1929 року народження.

Під час війни територія нашої місцевості була окупована румунами і в школі вивчалась румунська мова.

На визволеній території почала відновлюватись і розгортатись діяльність школи. На роботу в село була направлена вчительська родина Ожаровських.

У 1953 році був здійснений перехід до обов’язкової семирічної освіти.

Шкільне приміщення перебувало у незадовільному стані. Турботами директора школи Юхима Герасимовича Ожаровського у селі почалася відбудова нової школи. Коштів, які виділялися з бюджету, було замало. Дійову допомогу надав колгосп “Правда”. Влаштовувались суботники і недільники. Так власними силами і засобами було побудовано приміщення школи і здано до 50-річчя Радянської влади. Не одне покоління виховали Юхим Герасимович та Євдокія Іванівна Ожаровські. З вдячністю згадують їх колишні учні та їх батьки.

Після закінчення 4 класу учні продовжували навчання в сусідніх селах: Новій Богданівці та Козирці. Старобогданівська початкова школа діяла до 1989 року.

В цей час в селі Кірове існувала початкова школа, яка підпорядковувалась Великокорениській середній школі. В ній діти навчались в класах – комплектах. Ось що згадує вчитель-пенсіонер Толкачова Галина Артемівна : “Я закінчила Новобузьке педагогічне училище в 1951 році . По закінченню була направлена на роботу в початкову школу на хутір Дубинка поблизу села Кірове. А з 1952 року призначена директором школи. Учні навчались в класах комплектах, так як їх було 4-10 в класі. В першу зміну проводились заняття в 1,2 класах , в другу – в 3,4. У Великокорениській середній школі складали іспити з математики, української мови, історії. Діти були дисциплінованими, готували святкові виступи в клубі (колишнє зерносховище). На Новий рік радгосп виділяв подарунки. В школі було тепло, піч топила прибиральниця. Їдальні та бібліотеки не було. В 1962 році школу перевели в приміщення колишньої контори радгоспу в село Кірове. Обладнання майже не було, виділили лише класну дошку. Дидактичних матеріалів не вистачало, їх виготовляли своїми руками. В новій школі були учительська, піонерська, чотири класні кімнати. Уроки фізкультури взимку проводили в коридорі. Працювала бібліотека, фонди якої поповнювала сільська рада”.

У 1980 році Галина Артемівна пішла на дольову пенсію. За сумлінну працю її нагороджено знаком “Переможець соцзмагань”, ювілейною медаллю “100 років з дня народження В І Леніна” та грамотою Міністерства освіти Української РСР та Українського республіканського комітету працівників освіти, вищої школи і наукових установ.

У 1989 році птахорадгосп “Зарічний” на чолі з директором Антоненком Валентином Володимировичем збудував нове приміщення для школи і укомплектував її меблями, засобами навчання та виховання. Всі педагогічні працівники були забезпечені житлом. З метою удосконалення мережі загальноосвітніх шкіл та у зв’язку із завершенням будівництва нової школи в селі Кірове, Старобогданівська та Кіровська початкові школи були реорганізовані в Кіровську неповну середню школу на підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської районної ради народних депутатів №172 від 15.08.1989 р. Директором школи було призначено Стасюка Дмитра Григоровича, 1959 року народження, випускника 1981 року фізико-математичного факультету МДПІ ім. В. Г. Бєлінського. З того часу учні мали змогу навчатися у великих світлих класах за новенькими партами, які ще пахли лаком, деревиною. Було організовано гаряче харчування всіх учнів за бюджетні кошти. Учні зі Старої Богданівки довозились до школи автобусом радгоспу. Рішенням виконавчого комітету Миколаївської районної ради народних депутатів №179 від 18.09.1990 р. “Про затвердження фактичної мережі шкіл Миколаївського району на 1990-91 навчальний рік” школа стала середньою загальноосвітньою. Існуючий тоді птахорадгосп “Зарічний” в якості базового господарства багато допомагав школі.

Але багато змін в Україні, в освіті принесли бурхливі 90-ті роки. Країна тоді пережила важку економічну кризу. Її результати можемо спостерігати і зараз на селі. У зв’язку з банкрутством ВАТ “Зарічний”, жителі сіл Кірове та Стара Богданівка втратили постійні робочі місця, осиротів дитячий садок, в аварійному стані сільський клуб в селі Кірове, а в селі Стара Богданівка його вже не існує, тільки зараз починає відновлюватися бібліотека. Незважаючи на всі негаразди, Кіровська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Миколаївської районної ради Миколаївськї області продовжує працювати в своєму звичному режимі і на сьогодні залишається єдиним освітньо-культурним осередком на селі.

З 2000 року директором школи працює Стасюк Зоя Василівна, 1958 року народження, яка в 1980 році закінчила фізико-математичний факультет МДПІ ім. В. Г. Бєлінського. В школі навчається 98 школярів. Організовано підвіз учнів із села Стара Богданівка за договором із власником автобуса Чередниченком Олександром Миколайовичем. Працює 18 вчителів. Діти мають змогу здобувати знання у світлих кабінетах, користуватися послугами бібліотеки, займатись у великому спортзалі, актовій залі, комп’ютерному класі, який забезпечено новими комп’ютерами. На шкільному подвір’ї розміщені спортивний майданчик та навчально-дослідна ділянка. Навколо школи насаджено учнями трояндова, березова, каштанова алеї, горіховий, сливовий та вишневий садки.

Звичайно, щоб утримувати все це відповідно до вимог сучасного суспільства, одного ентузіазму замало. Слід вказати, що проблеми освіти займають чільне місце в процесі державотворення і кошти на їх вирішення постійно виділяються з державного бюджету.

Завдяки коштам, виділеним із районного бюджету, влітку 2003 року була побудована шатрова покрівля, Це дало змогу відремонтувати та поновити всі приміщення, які раніше затікали, і утримувати їх в задовільному стані довгий час. У капітальному ремонті школи брала участь не лише будівельна бригада, а й вчителі, технічні працівники, батьки, діти. Влітку 2004 року було замінено лінолеум майже у всіх коридорах. Надають допомогу в організації життя школи Кіровська сільська рада на чолі з Антонюк Галиною Вікторівною., Герой України голова ВАТ ” Радсад ” Бялик Микола Іванович, голова фермерського господарства ”Евріка” Антоненко Валентин Володимирович. Такі зміни на краще справді є найвизначнішою подією сьогодення в історії існування нашої школи.

Список використаної літератури та архівних документів

1.Миколаївський район. Сторінки історії.- Миколаїв:Видавництво Ірини Гудим, 2005р.-С.52-57

2.Коваль М.В.Історія України.-К.:Рад.шк.,1991.-С.26

3.Історія. Археологія. Культура. Нові дослідження. Краєзнавчий альманах.-Миколаїв: Атол,2003.-С.36-41

4.Жадько В.Благословенне святим Миколаєм.-К.:Департамент,2000.-С.143

5. Шкварець В.П. Миколо Миколайович Аркас: Життя, творчість, діяльність. – Миколаїв – Одеса, 2002. – 254 с.

6.ДяченкоЛ.Д.,Слюсар О.І,Рідний край Миколаївщина,1998р., С.36

7.Література рідного краю. Письменники Миколаївщини. Посібник-хрестоматія. Укладач і загальна редакція Н.М.Огренич, Миколаїв,2003. С.18-25, 54-55.

Коментарi